чому я не феміністка. пункт 1

Коли феміністки пишуть про розподіл домашніх обов’язків, зазвичай забувають одну важливу деталь. Щоб чоловік допомагав жінці (але також щоб дружина допомагала чоловікові), треба, щоб він прагнув допомагати. Допомагати просто – тому, хто потребує, а не лише своїй дружині. Якщо у людей в голові немає ідеї милосердя, навряд їм вдастся розділити домашні справи. І навпаки – коли люди завжди присвячують свій час іншим, безкорисливо і з любов’ю, – у них не виникатиме питання про те, хто має помити посуд.

Світ, який пропонують феміністки, здається мені надто складним. У ньому увесь час треба проводити підрахунки, щоб не зробити чогось більше ніж чоловік. Треба увесь час укладати контракти і домовленості. А що, якщо за нашим контрактом чоловік готує вечерю, а дружина – миє посуд, але дружина сьогодні надто хоче спати? Тоді, очевидно, вона має зробити якусь додаткову дію завтра – і приготувати, і тарілки помити. Словом, надто багато інформації треба тримати в голові, а мені подобається, коли голова зайнята цікавішими і важливішими речами. Тому я не феміністка. Я християнка. Християнство – це коли люди рівні, і вони намагаються любити одне одного безмежно. Любити не лише свого чоловіка. Коли християни допомагають бідним, вони вирішують глобальну феміністичну проблему – хто має прибирати в квартирі. Бо дуже дивно допомагати бідним, але не допомагати дружині/чоловікові.

Справедливість, за яку бореться чи не кожна ідеологія, – не вихід. Справедливість на стороні зла. На стороні добра – милосердя. Чоловік продає квартиру, щоб оплатити дружині операцію, а коли дружина помирає – опиняється на вулиці, бо її батьки більше не хочуть, щоб він жив у них. Людина зробила свій вибір. Залишити його зі своїми проблемами на вулиці – справедливо. Допомогти цьому чоловікові – милосердно. Якщо все буде керуватися словом “справедливість”, ми опинимося у глухому куті. Сподіваюся, ми ніколи не залишимося без дому, але – сподіваюся не менше – колись ми будемо старими людьми. Я хочу жити якнайбільше, бо дуже люблю життя. І от коли ми будемо старими і немічними, захочемо (точно захочемо!), щоб щодо нас інші керувалися словом “милосердя” – щоб нам пробачали нашу слабкість. Зрештою, навіщо передбачати майбутнє, якщо щодня хтось чинить щодо нас більше милосердно аніж справедливо – просто часом власна замозакоханість не дозволяє цього помітити. Що скаже фемінізм, якщо через 20 років розділених сімейних обов’язків хтось із подружжя втратить здатність ходити, працювати, готувати їсти і мити підлогу? Справедливо буде його покинути. Милосердно буде розділити з ним його слабкість.

Я абсолютно за, щоб хатні справи сім’я виконувала разом. Так має бути. Хатніх справ так багато – як може все встигати одна людина?! Але ж не тому, що так модно чи справедливо. А з любові.