Любомир Гузар про права жінок, розділену Церкву, насильство і ще багато цікавого

На lb.ua вийшов мій конспект зустрічі з Блаженнішим Любомиром Гузаром. То була MZM-зустріч, називалася «Бути християнином сьогодні».

Публікую повний варіант конспекту. Зустріч Блаженніший почав з таких слів:

Один американець  писав, що до сорока років свого життя старайся бути зі старшими, щоб навчитися мудрості, а після – старайся бути з молодшими від тебе, щоби не перестати бути молодим.

зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром

Про розділену Церкву

Ми дуже граматично, але дуже нелогічно говоримо, коли кажемо: стільки церков. Так, це  правда, їх тепер багато, але Ісус Христос заснував тільки одну церкву. Логічно, по-богословськи було би сказати: є Христова церква поділена. У світі зареєстровано понад 3 тисячі різних християнських церковних організацій, але Ісус Христос створив тільки одну церкву.

Я вам дам такий невеличкий образ: віз, який тягнуть коні. Той віз їде на колесі, яке маю таку форму: є обруч, а всередині є вісь. Від того обруча до осі йдуть такі дерев’яні патики, називаються німецьким словом «шприхи». Обруч сполучений з віссю тими шприхами, і коли колесо їде, то воно крутиться на осі, але землю доторкає обруч. Уявіть собі, що ми сидимо на тому обручі, там є шприха, шприха, шприха, і там, де та шприха досягає обруча, є спільноти. Треба звернути увагу, що там, на обручі, одна шприха від другої є дуже далеко, одна церква від другої є дуже далеко, кожен сидить на своїй шприсі. Але. Ми почали мандрувати вздовж тієї шприхи до осі. Чим ближче ми до осі, тим менша відстань між нами. Ми сидимо на шприсі, далеко-далеко один від одного, а вісь, на якій все крутиться, підстава всього – це Ісус Христос. Якби кожен з нас хотів бути якнайближче до Ісуса Христа, то тим самим ми би ставали значно ближчі один до одного. Якби ми, такі, як ми сьогодні є, поділені, далекі один від одного, щиро хотіли бути ближчими до Христа, то ми би непомітно для самих себе ставали значно ближчими один до одного.  Якщо ми стаємо з’єднані з Христом стовідсотково, ми вкінці стаємо стовідсотково з’єднані між собою. Але ми любимо сидіти на обручі і замало стараємося наблизитися до Ісуса Христа. Дуже часто для нас екуменізм – це оправдання, що ми далекі один від одного, натомість екуменізм справжній, як його прповідував Вселенський Собор, це заохота для всіх наближуватись до Ісуса Христа і так зменшувати відстань один між одним, аж доки ми не повернемось до того моменту, коли замість трьох тисяч буде тільки одна Христова Церква.

Про роль жінки у суспільстві і Церкві

Жінка має особливу роль хоча б тому, що, за останніми статистиками, на кожного чоловіка є аж три жінки (сміється). Я не бачу, не можу сам читати, тому слухаю або диски, або радіо. І Восьмого березня я слухав радіо: цілий день говорили тільки про жінок. Я не слухав радіо усі вісім годин, але слухав його дуже багато в той день, і, знаєте, що мене здивувало? Я не чув слова “мати”, “матір”. Була “жінка, жінка, жінка при праці, права жінки” – це гарно, але чому не було слова “мати”? Я мусив чекати аж до другої неділі травня, коли пригадають, що жінка також може бути матір’ю. Треба більш зрівноважено підходити до розмови про рівні права мужчин і жінок. Це правда, що у багатьох аспектах, особливо у так званому світі праці є несправедливість.

Я повертався в Україну у 1990-ому році поїздом “Рим-Львів-Москва”. На території України поїзд зупинився якраз на станції Славсько, з якої нас забрали на чужину в 1944 році. Вісім жінок несло залізничну рейку, а один чоловік, прораб, стояв і курив собі файку: соціалістичні рівні права! Ми не повинні нікому забороняти те, що йому належить, ми повинні кожному віддати належне по можливості. Але справедливо. Тільки ми повинні брати до уваги певний аспект життя.

Знаєте, Бог сотворив світ так, що є і чоловіки, і жінки, і ми повинні пошанувати, що є ця різниця. Жінки є матері, а мужчини є батьки, і це треба взяти до уваги. Роль жінки у державі, суспільстві, Церкві повинна бути відповідною до її природи, не треба старитися видумувати, з жінок робити мужчин, а з мужчин – жінок. Є надмірні речі. Напевно, ви чули, що деякі жінки хочуть бути священиками. Дехто думає, що це справа культури Ізраїля дві тисячі років тому, але Ісус багато речей робив проти звичаїв свого часу і свого краю. Якось мене в Англії пришпилив журналіст з питанням священства жінок і так крутив-крутив-крутив! І я кажу: “Я буду боротися за право жінок бути священиками від тої хвилини, коли я буду могти народити дитину”. До таких справ треба підходити дуже зрівноважено, не підпадати під екстреми, не йти проти природи.

Жінка і мужчина мають своє місце у світі. Ви, напевне, читали перші глави Книги Буття про сотворення Адама і Єви, першої пари чоловіка і жінки. Дуже мудрі, солідні інтерпретатори Святого Письма пригадують нам, що це біблійне оповідання не говорить про мітичну пару давніх перших людей. Те, що там розказується, стосується всіх людей у всіх часах. То не науковий трактат про те, звідки взялися чоловік і жінка, від мавпи чи звідки. Це типове оповідання про чоловіка і жінку, і такий підхід розв’язує багато проблем екстремізму чи сенсаціоналізму.

Про допомогу бідним і слабким

Коли ми хочемо потішити матір, приносимо їй квіти, а як зробити приємно Богові? Бог любить нас і Він дуже добрий до нас, і ми би хотіли бути добрими до Бога, ми би хотіли любити Бога, щось гарне зробити для Нього. Але ми не знаємо що. Відповідь є у Євангелії від святого Матея, 25 глава: “Що ви зробили для одного з тих найменших, ви зробили для Мене”. Бог нічого не потребує, немає нічого, що ми могли би Йому дати, бо все Його. Але Він сказав, якщо ви щось зробите для тих найменших братів, голодних, бідних, хворих – то зробите це для Мене. Але є і друга причина, чому чинити добро, – розповім її у формі майже притчі. Сидить чоловік на вулиці, жебрак, витягнув руку, просить пожертви. Пройшов один чоловік, кинув пару копійок, другий, десятий, аж приходить один, починає шукати в кишенях, нічого не знаходить і каже:

–       Брате, не маю що тобі дати…

–       Не переживає, ти вже дав мені щось дуже гарне, – відповідає той.

–       Та що я тобі дав?

–       Ти звернувся до мене “брате”. Ніхто мені так не каже.

Ми часто недооцінюємо або не помічаємо, як людина потребуюча тішиться, коли на неї хтось звертає увагу. Людина здорова, сильна часом ображається, коли ми хочемо щось для неї зробити: “Мені нічого не потрібно, дякую, я все маю”. Людина хвора, немічна, пристаріла, на маргінесі життя може радіти увесь день, коли до неї хтось щиро звернеться. Заради радості, яку можемо так принести Богові і ближньому, варто трудитися, жертвувати свій час і свої зусилля.

Про те, чому для молитви необхідна церква, а не досить власного серця

Я всюди можу думати про мою маму, можу дивитися на її фотокартку, але це не те саме, що бути біля неї. Ми думаємо, що, коли ми молимося, то робимо  Богові велику ласку, що ми з Ним говоримо. Молитва – це бути біля Ісуса Христа, а Він є в дуже особливий спосіб присутній у Святій Літургії, в дуже незрозумілий спосіб. Тому можна думати про Бога, звертатися до Бога усюди, але спілкуватися у такий спосіб, як сам Господь Бог цього від нас очікує, можна тільки у Храмі. Також у християнських храмах є присутність Євхаристії. Різні люди по-різному на це дивляться, але факт є, що ми зберігаємо найсвятіші Тайни, які можна зрозуміти і використати як безпосереднє спілкування. Не уповати на самого себе, не забувати, що джерело святости – не  я і моя добра воля, а любов Божа: Бог мене освячує, і тому молитися у святому храмі, в спільноті інших таких, як я, в особливій Божій присутності, яку Він може надати тільки там.

Про еміграцію

Я 46 років свого життя жив поза рідною землею, я виїхав з України у 1944 році, коли мав 11 років, і перший раз повернувся в Україну в 1990 році. Я не можу нарікати. Ми були  переселенцями, були в Австрії, пізніше поїхали до Америки. Я пішов до семінарії, а мій батько, який мав високі студії, був прибиральником у готелі. Мама, яка за фахом була вчителькою, шила, а пізніше варила каву в кафетерії. Але остаточно нам зле не було: було що їсти, було в що вдягнутися, а я міг йти до школи. Одна тільки біда – ми завжди були громадянами другого класу. По нашій мові, по нашій поведінці всі знали, що ми є чужинці. Нас ніхто не переслідував, до нас ставилися гарно, чемно, культурно, було приємно спілкуватися з різними народами, серед яких ми жили, але ми завжди були громадянами другого класу. Я був дуже радий повернутися на рідну землю. Ще був Радянський Союз, коли я приїхав до Львова. На вулицях Львова я не бачив усміху: люди ходили всі такі пригноблені, голова вдолину, такі, наче би несли тягар усього світу! Львів колись був дуже гарним містом, повним прикрас, кольорів. У 1990-ому році у вітринах стояли лише паперові коробки. Це було сумно, але я був на рідній землі. Що це значить – бути на рідній землі! Навіть якщо на чужині було більш організоване життя, більш спокійне, всього було достатньо – це не те саме, що бути вдома.

Про освіту за кордоном

Японія, одна з індустріальних потуг світу, країна, яка могла собі дозволити таку коштовну війну, на початку ХХ століття була дуже закрита: туди ніхто не їздив і вони не виїжджали. Не знаю, хто це спричинив, але у певний час японці почали виїжджати в усі передові країни світу, вступали до шкіл і університетів, і потім поверталися додому. За 50 років чи навіть менше Японія стала однією з передових країн світу. Значить, перебування їхніх студентів у школах світу було дуже корисним, але – відразу звертаю увагу – вони повертались додому і те, що вивчили, застосовували вдома. Їхати за кордон вчитися – не є погана річ. Хоча я не думаю, що всі мають їхати. Треба мати певний темперамент, не кожен може бути між чужими. Ми переживаємо четверту велику хвилю еміграції. Часто ми в житті стараємося дати коротку відповідь на довге питання, і це у нас не виходить (крайній приклад – людина, що чинить самогубство). Поїхати і ціле життя жити між чужими людьми – це не є добра відповідь. Ми маємо боротися, щоб у нашій державі були місця праці, бо, я так думаю, що нас трохи обманюють, наче в Україні нема робочих місць. Як може в Україні не бути роботи? Така багата країна, треба тільки вміти господарювати.

Про машину, якою їздив би Ісус Христос, якби жив сьогодні

 

Ми знаємо, що, якщо Ісус Христос їздив, то їздив на ослі. Але то прекрасна річ була, колись спробуйте поїздити на ослі – то є дуже гарно. Але також знаємо, як якийсь чоловік підбіг до Ісуса і каже: “Господи, Вчителю, я хочу бути з Тобою, хочу йти за Тобою”, – і Ісус йому відповідає: “Пам’ятай, чоловіче, лиси мають нори, птахи мають гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити”. Я не маю жодного доказу, але на підставі цього підозрюю, що Ісус Христос би їхав, може, на “Запорожці” або на “Таврії”, або на звичайному “Фіаті”. Він же ж був тим лагідним царем, який їхав не повозом з арабських коней, Ісус Христос, Цар приїхав на ослі, і це неабияка наука для нас.

Про корені сучасного насильства

Насильство не є в природі нашого народу, то чому зараз бачимо навколо стільки насильства? Це результат довшого процесу здичіння. У 1945 році ми були в Австрії, і там випустили в’язнів концтаборів. І вони почали дуже дико поводитися супроти місцевого населення, крали, нищили, що хотіли. Американське командування видало звернення, що такі люди будуть покарані. Знаєте, який був результат? Ті в’язні сміялися з американців: “Вони будуть нас страшити? Те, що ми пережили, те нас зруйнувало”. Переживши дві світові війни, диктатури, негаразди, насильства, концтабори, масові розстрілювання, люди здичіли. Те, що зараз діється – це  прояв духовного здичіння. Чому я нападаю на чорношкірого, б’ю дітей, копаю собак, чому є насильство в сім’ї? Тут потрібен дуже широкий план не як тих людей тримати в порядку, а як їх духовно вилікувати, бо це велика духовна проблема. Ми дійшли до того, що людина дивиться на іншу людину як на ворога. Так багато насильства на телебаченні, що людина звикає до нього, думає, що так має бути. Ті, що жили в концтаборах у постійній атмосфері насильства, були духовно зруйновані, але вони не є в цьому одинокі. Коли нашим богом стає гріш, ми можемо задля грошей дуже багато зробити, і це дуже небезпечно. Ми стоїмо у великій духовній кризі, яку треба докорінно лікувати.

Про візит Папи Іоана Павла ІІ в Україну

Перше, що справило на мене велике враження, що папа собі завдав клопоту говорити українською. Ви, може, не уявляєте, скільки тижнів папа кожного дня дві години пополудню вчився читати ті проповіді і промови. Великий час вклав.

Друге, це особливий успіх його промов. Він говорив термінами і в спосіб, який нам є дуже близький: любов землі, любов родини, любов Батьківщини – він говорив засобами культури слов’янського світу. Тому ми так легко його розуміли.

Про феномен Папи Іоана Павла ІІ

Я мав нагоду бувати з Папою. Я якось прийшов, з якимись справами, і почало все затягуватись, секретар почав товкти дверима, що час мене вже позбуватись, і Папа сказав: “А завтра що ви робите? Прийдіть завтра на обід”. Таким він був.

Я б дуже хотів підкреслити, бо маю враження, що на це не звертається достатньо уваги, що Папа був людиною молитви, я би навіть сказав, містичної молитви. Був людиною, яка направду, хоча і не показово, була дуже близькою до Бога в молитві. Це до великої міри був той секрет, який його робив улюбленим в народі. Народ вміє відчути. У Папи був феноменальний успіх з молоддю, мільйони молоді горнулись до нього. Я думаю, це було зв’язане з тою близькістю з Богом. Слова, які він говорив, не були якимись особливими, його звернення до молоді простенькі і безпосередні, але молодь реагувала на них надзвичайно. При Божій помочі ХХ століття було жахливим століттям, було стільки насилля, але також Бог подарував нам у тих часах дуже великих папів і  деяких високопоставлених церковних мужів як свого роду компенсацію за те, що ми мусіли переживати ті жахіття. Це були люди, які справді захоплювали і зближували народ до Бога.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

3 Responses to Любомир Гузар про права жінок, розділену Церкву, насильство і ще багато цікавого

  1. mamache коментує:

    зробила реблог, із Вашого дозволу.

    дякую.

  2. Кит Василь коментує:

    На мене як на атеїста інтерв’ю Блаженнішого справило надзвичайно приємне враження: людина найвищого ґатунку! Дякую!

    • mamache коментує:

      згодна з паном Валерієм стовідсотково, хоч і не атеїстка. Розумна людина – вона завжди розумна людина. плюс до того мудра, добра, передбачлива. і з почуттям гумору.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s