Перші дні у Мозамбіку: про дітей, у яких є майбутнє

Цій дівчинці 7 років, її звати Ана. Вона вчиться у школі, в другому класі. Школи в Мозамбіку не такі, як ми собі уявляємо. По-перше, тут багато змін: одні вчаться з 8 до 11, інші з 11 до 14 – і так до вечора. По-друге, в найпрестижніших школах у одному класі – 80 дітей. І один вчитель. Часом діти всідаються під якимсь деревом (а де взяти приміщення?), вчитель стоїть навпроти – розказує… Ана вчиться добре. Щодня після школи вона бере свого маленького брати і приходить у центр DREAM Спільноти святого Егідія. В цьому центрі її з братиком добре знають, знають про всі їхні проблеми і успіхи, але головне – тут вона може поїсти. Їй дадуть велику порцію їжу – де б ще вона могла так пообідати? Цей обід – це її єдина їжа протягом дня. Як і більшості дітей, що сюди приходять. В день їх приходить 600-650. 

Меню продумане так, що за тиждень діти отримують необхідні їм білки-жири – словом, продумане з великою любов’ю. П’ятниця – особливий день, п’ятниця – завжди свято, у п’ятницю приходять навіть ті діти, яких не було в інші дні. Бо п’ятниця – це день курки. А курка тут – найбільший делікатес, її їдять максимум двічі на рік. Пообідавши, діти не спішать розходитись – їм все одно немає чим себе зайняти, а в центрі їм дуже подобається.

Окрім дітей від шести років, які ходять в школу, а сюди приходять на обід, є ще малюки. Для малюків тут створений садочок, маленька школа.

Вони вчаться тут мити руки (а де ще вони цьому навчаться?) і спілкуватися з людьми, гратися разом, рахувати, співати, слухати вчителя. Але навіть не це найважливіше. Найважливіше, мабуть, те, що, не були б вони тут, то проводили б свої дні в пилюці й грязі, на вулицях, повних сміття і небезпек, біля дороги, де їх може збити машина, серед дорослих незнайомих людей, які можуть, наприклад, їх викрасти. Вона навряд чи змогли б нормально харчуватися хоча б раз у день, а якби вони захворіли, ніхто не відвів би їх до лікаря. Їхні батьки надзвичайно бідні – як більшість людей тут. На щастя, Мозамбік розвивається впевнено і навіть швидко, і цих дітей є великі надії, є перспективи.

Сьогодні ми провели з дітьми перший день, і це було щось:) Ми справили на них неабияке враження – ми не лише білі, у нас ще й волосся дивне, і окуляри, і фотоапарат! Фотографуватися – це найбільша місцева розвага. Фотографуєш людину, показуєш їй на екрані фотку – і навіть найпечальніший усміхається. А у дітей це викликає справжній екстаз:)

Головне – показати потім фотку. Ось Люся показує одним фотографії, а інші не можуть надивуватися з її світлого м’якого і прямого волосся:

Але, знаєте, більше за фотографії діти люблять, коли хтось обнімає їх, тримає за руку. Вони просто обліпили нас сьогодні – не могли поділити наші руки і нашу увагу, ми ледве пересувалися, чесно:)

Дивлюся ни цих дітей, і просто не можу повірити, що, якби не Sant’Egidio, якби не DREAM, то багато з них  уже б не жили чи хворіли би на СНІД, чи постійно недоїдали, чи ніколи б не відчули, що їх люблять…